Встановлено через роки
Шановні читачі газети «Колос»! Хочу розповісти вам історію пошуку полеглого воїна з Вінничини, який загинув у серпні 1941 року на Новоархангельщині. Збираючи інформацію у місцевих жителів п’яти районів, на території яких в серпні 1941-го воїни 6 і 12 армій та одного корпусу 18 армії вели героїчні бої в оточенні, названого істориками «Уманським котлом», я почув розповідь, що торкнулася глибин мого серця і зацікавила, як пошуковця.
Зайшовши весняного дня 1989 року в селі Підвисокому до Петра Івановича Токарчука, я почав розпитувати, що він бачив хлопчиком у 1941 році. На ліжку лежала мати Петра Івановича. Вона теж почала згадувати ті події і ось, що розповіла:
«Ми жили у східній частині села Підвисоке, під Володимирівкою (Бураківкою), на самому схилі яру. Почалися сильні бої, навколо все гриміло і розривалося, лише зрідка наставала тиша. Ми ховалися в погребі у Юхима Хащевацького. До того підвалу збіглося кілька сімей.
Одного разу, десь 6 серпня, я пішла навідатися до хати і погодувати домашню живність. Раптом з горища мене покликав незнайомий чоловік. Це був середнього росту офіцер нашої армії. Він одразу запитав, чи є в селі німці. Дізнавшись, що ворога поблизу немає, зліз з горища і попросив поїсти. Через годину я принесла йому харчі. Поки він їв, розповів про себе і свою сім’ю. Я запам’ятала, що звати його Петро Макогонюк, родом він з Вінницької області, має двох синів, одного з яких звати Славік.
Офіцер продовжував ховатися у нас на горищі. І хоча основних військ противника в селі не було, німецькі солдати раз-по-раз «прочісували» територію. Вранці, 8 чи 9 серпня, біля нашої хати почулися крики фашистстів і одинокий постріл з гвинтівки. Ми всі були в передчутті лиха. Тож, коли все стихло, я вирішила сходити до свого двору. Підійшовши до хати, побачила, що двері були відчинені, а на порозі лежав убитий Петро Макогонюк. Повернувшись до Хащевацьких, я розповіла сумну новину про те, що німці вбили офіцера. Ми перенесли його тіло через ярок на пустир, де стояла без даху стара хата, від якої лишилися одні стіни. На краю кімнати ми викопали яму сантиметрів 70 і похоронили офіцера».
Весною 2004 року очолюваний мною пошуковий загін, до якого входили Леонід Гуцал, Віталій Лаврик, Ігор Ксьондз, приступив до пошуку останків убієнного. Знайшли ми місце поховання аж за третім разом. З’ясувалося, що воно було посередині хати. Біля останків знаходилися офіцерські компас, ремінь та чоботи, кольорові олівці, чорнильна авторучка, канцелярська гумка, а в кишенях — зітлівші папери. Нижня щелепа черепа була перебита надвоє. Я тоді подумав, що німці били чоловіка, а потім застрелили.
Влітку того ж, 2004 року, за всебічної підтримки районного керівництва і за безпосередньої участі військового комісара району підполковника Віктора Івановича Мілінчука в центрі Новоархангельська було перепоховано останки 27 загиблих воїнів. З них імена двох установлені. Це Петро Макогонюк і Петро Іванович Миколайчук з села Барбівці (Брусниця) Вашківського району Чернівецької області. Але по батькові та рік народження загиблого Петра Макогонюка були невідомі.
Я зв’язався по скайпу зі своїм товаришем по пошуковій роботі Євгеном Веніаміновичем Федорченком, який має доступ до військових архівів. Через 10 хвилин він передзвонив і надав повну інформацію про загиблого офіцера: «Макогонюк Петро Григорович, 1917 року народження, проживав у селі Пеньківка Томашканського району Вінницької області. Мати — Макогонюк Катерина Арехтіївна, 1878 року народження.
У 1941 році закінчив школу офіцерів. Був призваний на службу в 130 стрілецьку дивізію, в 528 стрілецький полк. Отримав осколочне поранення в груди і лицьову частину голови».
Отже, все вказувало на те, що ми рухаємося у вірному напрямку. Зібрану інформацію я виклав у листі, якого відправив до сільської ради села Пеньківка, вказавши мобільні телефони для зв’язку. Через певний проміжок часу надійшов довгоочікуваний дзвінок від бухгалтера Пеньківської сільської ради Любові Борисівни Краківської. Ось що вона мені розповіла: «Дійсно, в їх селі проживав Макогонюк Петро Григорович, 1917 року народження, який був офіцером і досі вважається безвісти зниклим. Його дружина Ірина працювала вчителькою. У них з Петром Григоровичем було два сини. Одного з них звали Славік (це слово поставило остаточну крапку в нашому пошуку). Станіслав Петрович Макогонюк, 1937 року народження, дуже гарно навчався в школі, проживав із своєю бабусею Катериною Арехтіївною Макогонюк. Після закінчення школи здобув професію лікаря. Теж мав двох синів, які проживають в місті Києві. На жаль, нині покійний».
Я дав знати моєму колезі, пошуковцю Валерію Валерійовичу Константінову, який постійно працює з пошуковими документами і дозволами, щоб знайшов у місті Києві синів Станіслава Петровича Макогонюка. Сподіваюся, і їх знайдемо.
Велику допомогу у пошуковій справі нам надають: голова Кіровоградської обласної пошукової організації «Пам’ять» Павло Павлович Фещенко, директор департаменту культури, туризму та культурної спадщини облдержадміністрації Валентина Григорівна Животовська та заступник директора департаменту — начальник управління охорони культурної спадщини, розвитку музейної справи та туризму даного департаменту Вадим Іванович Колос.
Я дуже вдячний за велику допомогу в пошуках і перепохованні загиблих воїнів, у тому числі прикордонників, всій родині Крамарів: Василю Лаврентійовичу, Валентині Олександрівні та їх сину Ростиславу Васильовичу. Також велику допомогу постійно надає голова фермерського господарства з села Копенкувате Микола Васильович Смілянець. Слова подяки висловлюю і на адресу жителів, керівництва і працівників сільської ради села Пеньківка, які надали нам цінну інформацію.
На добрі слова вдячності заслуговують директор Черкаського науководослідного експертнокриміналістичного центру МВС України Василь Васильович Аксьонов і провідний фахівець з організаційно-наукової роботи даного центру Леонід Онисимович Сидоренко, які, водночас, є членами пошукового загону «Зелена брама». Вони дослідили багато солдатських смертних медальйонів і установили імена невідомих солдат та офіцерів.
Щиро дякую за безвідмовну і постійну допомогу голові райдержадміністрації Сергію Сергійовичу Васильченку, його заступнику Ларисі Леонтіївні Поліщук та всім сільським головам. Велику допомогу у справі передачі останків воїнівприкордонників на батьківщину надає отець Ілля Сович. Також, ризикуючи своїм життям, виїжджають на розмінування працівники Новоархангельського районного сектору управління державної служби з надзвичайних ситуацій України у Кіровоградській області, працівники 31 державної пожежно-рятувальної частини і піротехнічна група МЧС міста Кропивницький.
Великий внесок у пошуки останків воїнів, полеглих в зеленобрамському оточенні, зробили пошуковці Віталій Сухоярський, Юрій Кушнір, Олександр Кушнір, Микола Дробушко, Володимир Полі щук, Ігор Ксьондз, Володимир Чижевський, Вадим Тодоров, Юрій Моргун, Володимир Лимарчук, Валерій Олійник, Василь Миронюк, Віктор Землянський, Микола Осипенко, Борис Непотенко, Володимир Трушковський, Євген Федорченко, Станіслав Самсонов, Олександр Рогудський, Ігор Лохманюк, Микола Бойко, Валентин Примак, Олександр Волохатний, Михайло Курков.
Отак, по крупинках, збирається інформація про кожного воїна, щоб «білих плям» в нашому історичному минулому ставало все менше.
АНАТОЛІЙ ФАРТУШНИЙ,
голова пошукового загону «Зелена брама»,
почесний пошуковець України.